І ось у 1982 році класний керівник 2-Б класу (до речі, так цікаво склалося, що завжди їй щастило саме на „бешок”!) Валентина Борисівна вперше почала торувати стежину своєї педагогічної майстерності у Новодністровській школі...

Неначе за шелестінням численних яскравих сторінок „Буквариків” і у гомоні сотень допитливих першачків гайнув майже непомітно час – 16 серпня почав упевнену ходу 27-ий її педагогічний рік, щедро заквітчавшись із гарним життєвим ювілеєм. А у щирих очах нинішнього директора Новодністровської загальноосвітньої школи першого ступеня помітно виграє радість, задоволення, і вдячність долі за те, що подарувала можливість не просто потрапити у щасливий потік, а піти за своїм покликанням!

У її багатій учительській скарбничці час від часу приємно спалахують усілякими відтінками і непрості часи, коли у класі було по 43 учні, через що доводилось домальовувати у журналі рядочки, і початкові кроки із першими шестирічками, а попри все – дати, події й імена її вихованців, які при зустрічі обов’язково стають на розмову. Надзвичайно цікаво класній мамі скількох випусків, яка завжди намагалася читати кожен шкільний підручник саме очима своїх учнів, абсолютно все: як доля склалася, якими успіхами багаті, кого виховують і якими ж людьми стали! А скільки вже у неї „діток”, котрими поповнилися сім’ї колишніх школяриків, а от найперша „онука” – Маша Дроздова, закінчивши навесні Новодністровську гімназію, вже й студенткою стала!

Та що казати? Он і власна донечка прямує із великим задоволенням і ентузіазмом таки маминою стежиною! Ніби вчора педагогічним колективом її, Валине, весілля святкували, звикаючи до нового прізвища – Грищук, а тут уже і Оля виявила інтерес до професії вчителя. І хоча спочатку вона схилялася до юриспруденції, та, відгукнувшись на мамину пропозицію взяти участь у загоні вожатих у літньому пришкільному оздоровчому таборі, змінила думку. Бо щось та й заполонило юну душу в оточенні малюків, як потім ще довго зупиняли її вулицями міста.

Саме вони, вся її родина, підтримали доньку, дружину і маму в 2001 році, коли постала пропозиція перейти на посаду директора тодішньої першої школи. Та і згодом, коли у 2004 очолила новоутворену молодшу школу. „Про окремий початковий заклад я могла лише мріяти! – усміхнено згадувала Валентина Борисівна Грищук. – Тут же всі дітки, як на долоні! Але то – окрема дружна родина!” Звичайно, до всього приходить людина із досвідом, із часом. Та їй до того ж завжди щастило із колективами: „Це таки щасливий квиток у долі, коли так можеш стверджувати, бо успіх керівника – то, беззаперечно, спільна кропітка праця всіх і кожного!” Оглядаючись назад, Валентина Борисівна зізнавалася в тому, що посада додала до характеру деяку ризикованість, адже якою б міцною не була упряж, ведучою мусить щоразу бути директор. Та поряд постійно витає переконаність в тому, що немає таких завдань, яких би не можна було виконати, – тому колективом радяться, шукають шляхи вирішення, долучають до співпраці батьків. І, до речі, хто знає, той підтвердить, – двері до кабінету директора практично завжди зостаються відчиненими. Адже працю справжнього вчителя просто словом „робота” не назвеш, бо то мусить бути трепетно хвилююча і дуже складна творчість, а незримі душевні надзвичайно тонкі інструменти, якими він впливає на дитячі душі, повинні вічно удосконалюватися! „У молодшій школі, – переконливо повторювала В.Б.Грищук, – ми маємо зуміти помітити, підтримати і розкрити кожну дитину!” Про це яскраво свідчать традиційні психолого-гумористичні шоу закладу, котрі із задоволенням готують і вчителі, і діти, і батьки. А кому хоч раз вдавалося поспостерігати, як директор вболіває і стежить за кожною дитиною, той бачив справжню маму, очі якої щомиті захоплено сяяли, а долоні не втомлювались аплодувати, ще й підбадьорюючи увесь зал... Довго ще потім вболіває директор зі своїми колегами і за своїх випускників, мріючи, щоби вони і надалі впевнено плекали ті обдарування і таланти, які розкривалися у початковій школі.

Отака вона, Валентина Борисівна, не лише на святах. Ви звертали коли-небудь увагу, як вона стрічає своїх школяриків перед входом до закладу? З якою трепетною любов’ю допомагає у сніги обмітати взуття своїм найменшим! А у їдальні! А на перерві! Всіх достеменно знає! Та і дітвора відповідає навзаєм, часто запросто звертаючись: „Тьотю директор!” А ще багато хто з них добре знає, що першою вчителькою їхніх мам і татів була саме Валентина Борисівна, яка так любить називати декого внученятами. Ой, як тоді пишаються цим „званням” дівчатка і хлопчики, певне, не раз переказуючи один одному почуті від батьків шкільні бувальщини!

... Якщо хтось вечорами подивується, і чом ото на першому поверсі світло ще горить, знайте: це неспокійної вдачі директор ЗНЗ І ступеня чи новинку у методичній літературі шукає, чи обмірковує чергове нововведення, або й геть просто – як було в цей, раз, коли ми спершу не змогли зустрітися, – обдзвонює колег із сусіднього Кельменецького району, аби поділилися підручниками, які, можливо, поки що не використовуються. „І в цьому мені пощастило, – вдячно, здається, до самої долі усміхалася моя героїня, що звикла, між іншим, дуже прискіпливо і вимогливо ставитись до себе як до вчителя і як до директора, – бо ж завжди мала надійний тил – родину, котра мене розуміла і допомагала у всьому!” А й справді: кожен, хто обрав учительську стезю, як ніхто, зрозуміє важливість такого дару. Тим більше, коли вважаєш школу своїм життям і власною стихією! Саме це і сказала на прощання Валентина Борисівна Грищук – господиня „Міста сонячних зайчиків”, як було названо колись її початкову школу.