ПРИЄДНАЙСЯ! ЗАПАЛИ СВІЧУ


У суботу 23 листопада 2019р. о 16 годині проходитиме загальнонаціональна хвилина мовчання, після якої розпочнеться акція «Запали свічку пам’яті!». Українці всього світу запалять у своїх будинках свічки пам’яті з молитвою за жертви Голодомору, геноциду, заподіяного проти українського народу в намаганні знищити українську національну ідентичність. Долучайся. Пам’ятай. Щоб ніколи більше не повторилось.

У ХХ столітті українці пережили три голодомори: 1921 – 1923рр., 1932 – 1933рр. і голод 1946 – 1947рр. Наймасштабнішим з них був Голодомор 1932-33 років.

У 2006 році Законом України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» Голодомор визнано геноцидом українського народу. У 2010 році постановою Апеляційного суду міста Києва доведено геноцидний характер Голодомору, намір Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Чубаря, Хатаєвича, Косіора знищити частину української нації. У 1932 – 1933 роках було убито понад 7 мільйонів осіб на території УРСР та 3 мільйони українців поза її межами, в регіонах, які історично були заселені українцями: Кубань, Північний Кавказ, Нижнє Поволжя та в Казахстані.

Українська Держава, яка об’єднала українські території, була створена 1918 році. Вона протрималась лише кілька років, борючись із постійними зазіханням та втручанням у внутрішні справи країни ззовні. 30 грудня 1922 року було утворено Союз Радянських Соціалістичних Республік, до якого увійшла і Українська Соціалістична Радянська Республіка. Союзний договір передбачав повну рівноправність республік, проте Україною фактично керував Кремль.

Та попри нетривалі періоди державотворення, українська традиція, що мала глибоке історичне коріння, об’єднувала націю і підсилювала український націоналізм. Більшовики це дуже гостро відчували і вели з цим явищем боротьбу. Відбувалось згортання українізації. Розпочався наступ на духовне життя українців.

У 1928 році керівництво СРСР оголосило курс на колективізацію ‑ за рахунок об’єднання індивідуальних приватних селянських господарств в колективні господарства державної власності. З огляду на потужне почуття індивідуалізму українських землеробів, в Україні політика насадження колгоспної системи отримала спротив. Тому селян насильно заганяли у колгоспи шляхом примусу, терору та пропагандистської війни з незгодними, на яких режим вішав ярлики «куркулі», «буржуазні націоналісти», «контрреволюціонери» та знищував цих людей.

Політика радянського режиму викликала опір з боку українського народу. Історики зафіксували близько 4тис. масових виступів селян на початку 1930-х років проти колективізації, політики оподаткування, пограбування, терору та насильства органами влади. Небезпеку бунтів та повстань для існування СРСР добре усвідомлювали у Кремлі. Не бажаючи втрачати Україну, радянський режим вибудував план винищення частини української нації, що був замаскований під плани здачі хліба державі. У 1932 р. для України було встановлено нереальний до виконання план хлібозаготівель у 356 млн. пудів хліба. Йшлося про повне вилучення всіх запасів зерна, а потім конфіскацію інших продуктів харчування та майна в якості штрафів за невиконання плану здачі хліба.

Селяни масово покидали колгоспи та забирали своє майно: худобу, інвентар, зароблене збіжжя. Для збереження колгоспів і майна у руках держави режим 7 серпня 1932 року прийняв репресивну постанову, яка в народі отримала назву «закон про п’ять колосків». За цим законом за збирання в полі залишків урожаю держава карала голодних селян ув’язненням на 10 років з конфіскацією майна або розстрілом. Фактично закон забрав у народу право володіти їжею. Даною постановою було організовано спеціальні групи людей, які здійснювали обшуки населення з метою насильницького вилучення зерна. Такі обшуки супроводжувались терором, фізичними та моральними знущаннями над людьми.

Наступним геноцидним рішенням стало встановлення права держави забирати у селян не лише зерно, а й усі продукти харчування та майно, яке можна було продати або обміняти на їжу, чого не було в жодній іншій республіці СРСР. З метою посилення голоду в Україні політбюро ЦК КП(б)У під тиском Молотова 18 листопада 1932 року ухвалило постанову, якою було запроваджено специфічний репресивний режим – «чорні дошки». Занесення на «чорні дошки» означало фізичну продовольчу блокаду колгоспів, сіл, районів: тотальне вилучення їжі, заборона торгівлі і підвозу товарів, заборона виїзду селян та оточення населеного пункту військовими загонами, ГПУ, міліцією. У 1932 – 1933 роках режим «чорних дощок» діяв у 180 районах УСРР (25% районів). Такий репресивний режим було застосовано лише в Україні і на Кубані, в місцях компактного проживання українців.

Кремлем були створені умови, розраховані на знищення частини української нації, шляхом повного вилучення всіх продуктів харчування. А Постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933 року за підписами Сталіна і Молотова заблокувала українців в межах голодуючої території, заборонивши виїзд із УСРР і Кубані за хлібом. До жодного іншого адміністративного регіону СРСР чи республіки подібного рішення не було застосовано.

Сталінський режим проголосив голод в Україні неіснуючим явищем і на цій підставі відмовився від допомоги, яку пропонували численні неурядові організації, зокрема закордонні українські громади та Міжнародний Червоний Хрест.

Навесні 1933 року смертність в Україні набула катастрофічних масштабів. Пік Голодомору припадає на червень місяць. Тоді щодоби мученицькою смертю помирало 28 тисячі осіб, щогодини – 1168 чоловік, щохвилини – 20 людей.

Питання кількості людських втрат України від Голодомору досі залишається відкритим. Більшість науковців відстоює число вбитих понад 7 мільйонів осіб в Українській Соціалістичній Радянській Республіці та 3 мільйони українців в інших регіонах СРСР: на Кубані, в Центрально-Чорноземній області, Поволжі та Казахстані.

Певні історичні обставини ускладнюють підрахунки, а ще більше – встановлення імен вбитих. Радянська влада зробила все можливе, щоб приховати наслідки свого злочину. На місцях було заборонено фіксувати реальну кількість смертей. Сьогодні виявлено таємні списки деяких сільрад з переліком померлих в 1932 ‑ 1933 роках. Ці списки вдвічі перевищують офіційні дані. Цілком зрозуміло, що такі випадки були не поодинокими. Існувала заборона записувати причину смерті «голод», тому в актах про смерть вказано «від тифу», «виснаження», «від старості». В 1934 році всі книги ЗАГС про реєстрацію смертей були передані до спеціального відділу ГПУ. Українці вимирали сім’ями, селами, і не завжди проводився облік. Рівень незареєстрованої смертності невідомий, але цілком очевидно, що померли мільйони.

Радянський Союз переконав міжнародну громадськість «не побачити» масове вбивство українців за допомогою пропаганди, підкупів окремих журналістів. Однак, були публіцисти, які писали правду, збереглись звіти послів, дипломатів. Режим вжив ряд заходів, щоб стерти пам’ять про вбивство понад 7 мільйонів українців. Але пам’ять народу є незнищенною, і з становленням незалежності України була зірвана заборона говорити про Голодомор.

За матеріалами

https://holodomormuseum.org.ua/istoriia-holodomoru